@ Надія Лаврусевич 

Стаття в газету або просто образок з життя.

  Коли я кажу, що Гусятин і мої земляки (маю на увазі усіх, хто проживає в колишньому Гусятинському районі) для мене це цілий космос, то, повірте, це щира правда.  Ще не було такого випадку святкового, урочистого, комічного чи навіть трагічного, щоб я повернулася із того рідного космосу на землю, де проживаю уже 45 років, і не марила ним... Такого єднання з цією окремою планетою – Гусятинщиною, такого душевного підйому я рідко коли зазнаю. Дехто думає: та це такі письменницькі штучки, щоб привернути увагу читача, таке красне слівце... Знаєте, хто не залишав на довгий час свої краї, той мене не зрозуміє. І, може, деколи хтось навіть хоче вирватись із палких рідних обіймів. Але лише не я. Це залежить від якогось внутрішнього стану людини, або від віку, а він у мене таки вже поважний. Тут, на рідній Гусятинщині я відчуваю себе знову  молодою і мислю, і навіть хочу зробити усе так, як колись в молодості.

 Найбільшою загадкою в моєму життєвому космосі залишається село Перемилів. І може, навіть не ціле село, а його школа...  Це моя перша школа, як вчителя, це мої перші учні, хоча я на той час ще  була також лише вчорашньою ученицею... І я називаю її рідною, як і Гусятинську. Уже п’ятдесят літ мене переслідує якесь дивне відчуття, що десь там у фундаменті школи, (коли лише його закладали) залишилася написана моєю рукою не капсула з посланням для майбутніх поколінь, а зарита моя педагогічна пуповина.  Бо тягне мене сюди, як магнітом, і вчителі вже відчули: за два останні роки я двічі відвідала школу. І враження від цих відвідин у мене були невимовними. Перший приїзд співпав із зустріччю односельчанами  загиблих захисників України.  Це було і болісно, і урочисто, і строго. Візит тому тривав недовго, але у душі народилося бажання приїхати ще раз. І ми з чоловіком вирішили перед святами завітати знову до цієї школи, зустрітися з учнями: я – уже як письменниця,  він – як директор школи з міста Кам’янця-Подільського. Бо ще і в перший короткий приїзд нам дуже усе тут сподобалося: і нова будівля, і парк біля неї, і пам’ятник героям і звичайні перехожі, що спішили все розказати чи пояснити. 

 Справді, не знаю, як тече життя Перемилівської школи в звичайні дні, а тоді, коли буваю я, тут усе не перестає мене приємно дивувати. Зразкова чистова, якась святкова атмосфера, гарно оформлені усі куточки. Зі смаком, як кажуть у нас на Поділлі чи й Галичині, з душею... Але справжню душу у цей приїзд ми побачили... в їдальні. Так, так, вам не причулося. Не в навчальних кабінетах, не в кабінетах завуча чи директора. А саме тут. Бо  усі, хто був вільний від уроків, зібралися і пакували на фронт подарунки своїм односельчанам. У мене на очі набігли сльози. Я неначе сама там, на передовій, отрима паску з дому, з рідної школи, де пройшли дитинство і юність. Яка ж це радість, які будуть у бійців емоції! Можна лише уявити. Усе було, як вдома, неначе справді приїхала до рідних: напоїли чаєм, почастували обідом.  І ті емоції затопили й мене, і зустріч із вчителями та учнями пройшла на одному диханні. Бо тут справжні люди, справжні вчителі-вихователі. Когось згадалося, когось забулося, а хтось сам пригадав про мене. Як це приємно... Підійшла вчителька і запитала: «А мене ви не пам’ятаєте? Я сестричка Василя, внучатого племінника ваших господарів, де ви квартирували. Пам’ятаєте, ви нас привозили в Будинок піонерів на якийсь конкурс у Гусятині і ми у вас ночували?»  Яка ж дивовижна здатність у людської пам’яті. Я вмить усе згадала, лише не обличчя дівчинки, якій тоді було з десять, а через п’ятдесят літ... Хіба впізнаєш?   Та сам факт чого вартий! Вражало усе: і щирі посмішки, і увага учнів-старшокласників і паска, яку мені також подарувала господиня цього осередку краси і освіти в селі, директор школи, як бійцю, що уже п’ятдесят літ служить на педагогічному чи культурному фронті України. До сліз вразило усе мене...

 Їхала, як з дому. З подарунками від друзів, які почули, що я буду недалеко і привезли їх, з Великодньою пасочкою від колег, бо ще й на пенсії не перестаю вважати себе вчителькою... З повним відчуттям, що побувала вдома і зі сльозами на очах при прощанні... Бо звідсіля пішла я у світ вчителькою, тут, у фундаменті цієї школи, напевно, таки і зберігається моя педагогічна пуповина. 

До нових книг, до нових зустрічей, милий серцю Перемилів, до побачення, рідна Гусятинщино...

         А    вже  завтра:      

ЛОЗА   Б’Є    –   НЕ   ЗАБ’Є!

ЗА   ТИЖДЕНЬ  –  ВЕЛИКДЕНЬ!!!